Про нас

Церква Введення в Храм Пресв'ятої Богородиці

Введенська церква 1798 року. Її збудували за гроші парафіян села невідомі майстри. До речі у львівському Національному Музеї імені Андрея Шептицького зберігся експонат із цієї церкви - портрет єрусалимського патріарха Якова авторства львівсько-жовківського маляра Йова. 

Велика п`ятиверха дерев`яна церква стоїть практично посеред Великої Горожанни. Найдавніші згадки про місцеву церкву датовані 1515 роком. Попередня до сьогоднішньої дерев`яна святиня походила з 1720 року. У 1797 році при допомозі пана Ігнатія Дульського ( він надавав її не з власної волі, а згідно діючих австрійських законів - В. Л. ) сільська громада збудувала існуючий дерев`яний храм, який посвятили наступного року. Графи Дульські певний час були власниками Великої Горожанни і могли знущатися з будь-кого, хто проживав на їх території. Ось один з прикладів. У 1821 році парохом села був о. Олександр Грушкевич. Він тут служив протягом довгого часу і натерпівся багато образ від власниці Великої Горожанни графині Дульської - примхливої та жорстокої жінки. Описуючи село в сер. XIX ст. сучасник зазначив: "За ставом піднімалась гора, на якій поміж густої громади хаток, стирчала церква, що здіймалась майже над цілим селом...". Первісно вона була тризрубна, триверха. Сьогодні довжелезна чотиризрубна будівля, своїм розміром завдячує розбудованому, ймовірно у 1862 році, бабинцю. Святиню відновлювали у 1922 році. До вівтаря з південної сторони прибудована ризниця, накрита стрімким трисхилим дахом. З вікна ризниці виходить труба, яка під`єднана до металевого димоходу. Такі елементи опалення ризниці та вівтаря я бачив у церквах с.Повергів та с.Коти.

Будівля оточена високим піддашшям, накрита трьома банями, які до останнього ремонту мали іншу форму. Бабинець над головним входом завершений двома восьмериками, накритими шоломовими банями. У храмі зберігся іконостас XVIII ст., а в Національному музеї у Львові можна побачити роботу відомого львівського майстра Іова Кондзелевича - портрет єрусалимського патріарха Якова рубежу XVII-XVIII ст., який раніше висів у храмі. На північний-захід від нього стоїть дерев`яна триярусна дзвінниця, накрита наметовим дахом, неподалік неї - накрита і прикрашена фігура Пр. Богородиці. Однозначно, церква у Великій Горожанні запам`яталася розміром і силуетом з п`яти верхів.

                      Село Велика Горожанна

Перша згадка про Горожанну датується 1433 роком. Через 15 років село отримало Магдебурзьке право і статус міста. Жителі інших поселень називали сусідів горожанами (міщанами). Згодом відбувся адміністративний поділ на два поселення: Велику Горожанну і Малу Горожанну. Предки сучасних горожанців були волелюбними й мужніми патріотами. Та й нині, зокрема, у Великій Горожанні люди дружні, зичливі, порядні - таке враження склалося під час спілкування із представниками влади та працівниками соціальної сфери села, випадково зустрінутими пересічними жителями.

Десь за 15 кілометрів від Миколаєва акуратними садибами із доглянутими квітниками, садовими композиціями та незвичною тишею зустрічає подорожніх Велика Горожанна. Межує із Ричаговом, Новосілками - Опарськими, Грімним Городоцького району, Гуманцем та Дмитрією - Пустомитівського району. Транспортне сполучення із Львовом (через сусідній район) налагоджене, а ось у Миколаїв автобуси їздять рідше.

Бажання поспілкуватися із великогорожаннівцями прямо на вулиці розвіюється, як дим, бо зустрічних цієї передобідньої пори можна було полічити на пальцях однієї руки. Та й ті, хоча й привітні, та неговіркі. Склалося враження, що на запитання «Як вам живеться?» відповідь у них завчена: «Як у всій Україні...».

Співрозмовник Василь Тимків провів власний аналіз сучасного виживання українців і стверджує, що належить до тих, хто живе, як усі, тобто більшість працюючих, - від зарплати до зарплати. Тож із наміром «розговорити» представників влади вирушаємо в сільраду. Та війт Мирослав Побігушка у відпустці, секретар виконкому - у відрядженні, землевпорядник - на виклику...

Про сільські будні розповідає бухгалтер сільради Люба Василишин:

- У Великій Горожанні функціонують школа, відділення ощадбанку, амбулаторія, Народний Дім, бібліотека, поштове відділення, агроформування, приватна пилорама. І, зрозуміло, маємо храм. Крім зайнятості у вищеперелічених інституціях, багато жителів працюють у Львові, решта - в особистих селянських господарствах. Одна з найвідчутніших проблем села, як і скрізь, - поганий стан доріг. Капітальний ремонт проїжджої частини вкрай необхідно провести по вулиці Івана Франка, на якій зараз і ведуться роботи за кошти сільського бюджету та обласної дотації. Також треба організувати постійне вуличне освітлення. Ось торік майже всі кабінети сільської ради обновлено меблями. Також дещо і власними силами робимо, як-ось: у робочому кабінеті - побілку або фарбування підлоги... У Народному Домі (директор Орися Притула) перекрито дах (кошти на металочерепицю виділив райвідділ культури), за кошти сільради замінено вікна, двері. Та приміщення потребує капітального ремонту, бо тріскає стіна... Основні потреби села - якісні дороги, гарний дитячий майданчик, інше, але не все дається відразу. Спільними зусиллями селяни розпочали обгороджувати нову ділянку під цвинтар. Активна й небайдужа наша громада. А ще допомагають і земляки. До таких добродіїв належить і депутат, член комісії районної ради з питань агропромислового розвитку Микола Паньків.

Адміністративна будівля - багатофункціональне приміщення. Вміщує також ощадкасу, поштове відділення, бібліотеку. Фінансист Богдана Бавут журиться, що поволі село старіє, адже молодь виїжджає хто куди у пошуках роботи... Тому хочеться покращення від держави, наприклад, організації будь-якого дієвого виробництва із створенням поблизу нових робочих місць.

Начальник поштового відділення Наталія Олексюк розповідає про налагоджену співпрацю із сільською радою, адже установа вже тривалий час безперебійно орендує приміщення адмінкорпусу. Щодо настроїв населення, то зазначає, що усі хочуть соціальних змін на краще. Саме в час наших відвідин там перебувала, вирішуючи виробничі проблеми, старший інструктор поштового зв'язку ЦОС №1 Марія Рудка. А листоноша Ольга Літинець розповіла, що обслуговує жителів 480 помешкань у Великій Горожанні та на хуторах Підліссі і Трудовому.

До розмови долучається Марія Василишин, яка вже 48 років сумлінно працює медиком. Зараз у Великій Горожанні функціонує сільська амбулаторія загальної практики сімейної медицини, колектив обслуговує також жителів Колодрубів та Повергова.

- Сімейний лікар у нас місцевий. Також працюють два стоматологи. У колективі - ще й лаборантка, медики, які забезпечують роботу дитячого та фізичного кабінетів, - заочно знайомить нас із установою. - Хоча медикаментами забезпечують нормально, хотілося б, щоб у селі була аптека. Адже жителі звертаються із захворюваннями серцево-судинної системи, особливо - скаргами на підвищений тиск, та із травмами через власну необережність - чи то десь у ставку пораняться, чи в побуті, а щоб травмуватися, багато, як кажуть, не треба. Тож добре було б мати нагоду придбати призначені ліки тут же, а не їхати у Миколаїв чи Львів...

У школі (директор Любов Зінченко) канікули. Тож пані Марія розповідає і про школу, адже як медик та місцева жителька знає і працівників, і учнів в обличчя. Вона зазначає, що освітній заклад - одинадцятирічний, в ньому навчаються близько 130 учнів, а вперше за парти у вересні сяде з десяток першачків. Малюків віком до одного року в селі - 11. Та демографічна ситуація 2013-ого зовсім невтішна: наразі народилися лише двоє діточок, а померли вже десятеро осіб. А загалом у селі налічується майже 1250 жителів.

Раніше, як селяни кажуть, - за добрих часів, високими успіхами славилася паф «Горожанна» (керівник Мар'ян Панчишин), однак «тепер усе інакше». Щоб не дармували орні землі, їх віддали в оренду агроформуванням «Мрія» та «Зубра». Зараз великогорожаннівці працюють у Щирці, Львові, в галузях медициніи, освіти, але за кордон виїджджають чи не найрідше. Однак, на це впливає вік жителів - більшість молоді після здобуття фаху осідає таки в містах.

Гордиться Велика Горожанна умілими, талановитими людьми. Картини художників-братів Володимира та Богдана Сенівих - на стінах Народного Дому, а писані ними образи - в місцевому дерев'яному старовинному храмі, до речі, сучасниками перекритому металочерепицею (а празничні Літургії отець Михайло Змроць і священики-гості парохії відправляють і 7 липня - в День Різдва Івана Хрестителя, і 4 грудня - в День Введення у храм Пресвятої Богородиці). Пишаються великогорожаннівці і Володимиром Паучком, який здобув вчений ступінь, працює викладачем у Тернопільській області, та попри те, що не є професійним істориком, вивчає й описує минувшину Великої Горожанни. Професора-фізика хвалять односельці за те, що в Донецьку дисертацію захищав українською мовою.

А ще в сільраді розповіли, що одна бабуся, якої вже й нема, прихистила пораненого лелеку, довго його виходжувала, і птах, одужавши, залишився в її обійсті. Бувало, йде бабуся до церкви, а лелека поруч дріботить. Постоїть на містку неподалік, почекає, коли відправа у церкві закінчиться, а тоді знову супроводжує господиню в дорозі. Та ось старенької не стало, і лелека вже не прилітає...

Цих птахів у Великій Горожанні люблять. Ось і на подвір'ї 80-річної Катерини Будзінської ми їх побачили. Щоправда, не живих. Там ще й сміливий заєць на задніх лапках неначе охороняє садибу і не забуває привітатися із перехожими... А скільки велетнів-грибів! І ці майстерно виготовлені композиції настільки підкреслюють пошану людей до живого світу, що ми не втрималися і сфотографували цю казкову поляну... У сільраді ж зазначили, що так продемонстрували власний творчий хист донька і зять пані Катерини - Дарія і Микола Літинці.

Видалося, що хоча, як зізнаються великогорожаннівці, жити нелегко, селяни не опускають рук і продовжують долати усі негаразди...

                                  Виступ проти поляків

1846 року до Великої Горожанної прибули рештки польських повстанців з гуртка С. Дембовського. Напередодні поляків у Львові розгромило австрійське військо, тож рештки загону спробували підбурити до повстання проти уряду селян Великої Горожанної. Та їхні намагання завершились сутичкою, у ході якої селяни роззброїли повстанців і передали їх урядовим військам.

Позиція горожанців вплинула на мешканців навколишніх сіл, зокрема Комарно й Мединичів: по всій околиці ловили шляхтичів й передавали їх австрійській поліції.

Поляки вважали одним з винуватців сільського виступу греко-католицького пароха Горожанни Великої. З цієї причини його син, також священик, з часом не міг отримати парафію з приватних рук і був змушений шукати таку, де право презенти було в греко-католицького ординаріату.

На честь звільнення від панщини в селі встановлено хрест. Але значна частина землі залишилась у поміщиків. Лиш 1908 року, коли відбувся продаж маєтку Гауснер-Мангольт, селяни викупили решту землі.

                                                                         Упа 

                                    бій у Великій Горожанні

Відколи почув їх уперше, у моїй свідомості нероздільні коляда про Сумний Святий Вечір 1945-го та героїчна «Задзвонять дзвони, заграють сурми», як і суголосні з ними тогочасні події в Комарнівській окрузі: злочин окупантів і негайна кара за нього з боку повстанців.

На жаль, у дослідженнях з історії УПА автори знехтували причинно-наслідковим зв'язком між спаленням 6 - 8 січня 1945-го р. навколишніх сіл і боєм 9 січня біля Великої Горожанни. До того ж, інформація про передумови та перебіг цього визначного бою у публікаціях не перевищує кількох, умовно достовірних, рядків. Це, безперечно, є ідеологічним прорахунком. Як же ж насправді розгорталися події?

Зважаючи на велику мілітарну потугу УПА, під контролем якої де більшою, а де меншою мірою уже з півроку залишались приєднані до «русского міра» західноукраїнські землі та через складність ведення бойових дій у гірській місцевості, окупанти вирішили виманити повстанців на відкриту місцину, зокрема - й у 30 - 40 - кілометрову зону на південний захід віді Львова, де є лише острівні ліси і куди, в разі потреби, можна оперативно постачати бойову техніку та підтягувати резервні військові частини.

Тому, водночас з прочісуванням військами НКВД під командою генерала Сабурова Мединицьких, Миколоївських та Рудківських лісів з метою витіснити повстанців у потрібному напрямку, російські карателі вдаються до випробуваної тактики - терору проти мирного населення. Напередодні Різдва 1945 р. села оточують енкаведистські загороджувальні загони, у складі яких були бородані - можливо, ті ж чекісти, котрі у 1932 - 1933 роках виморювали голодом села з т.зв. чорними дошками.

Шостого січня увечері окупанти виклично спалюють безборонне село Малий Любінь. Акцією «червоної мітли» керував особисто Микита Хрущов, за свідченням очевидців, оточений двома рядами солдатів. Московські терористи запалювали мирні оселі і стріляли усіх, кого заманеться, передусім тих, хто намагався погасити полум'я. Оглянувши згарище та обгорілі тіла невинних селян, кривавий батько «відлиги» залишився вдоволений катівською роботою: у братській могилі в Малому Любені поховано кількадесят убитих і спалених живцем у той Сумний Святий Вечір людей.

Зокрема, згоріли живцем Іван Косик, Ганна Козловська, Варвара Куриляк, Василь Бешлей, Григорій Ковч, Дмитро Мартиняк, Марія Дацишин. Важко поранений у живіт Іван Рубльовський також не зміг вибратися з полум'я, сина Івана Кулая Дмитрика, який вистрибнув з палаючої хати, безжально скосили кулі карателів. Разом з трьома синами: Григорієм, Степаном та Іваном загинув Михайло Косик. Кулеметною чергою зрешетили окупанти тіла Івана Кулая, Михайла та Івана Гудзів, котрі намагалися врятувати корів. Від шквального кулеметного й автоматного вогню, вибухів гранат полягли Василь Голубець, Йосиф Косик, Михайло Дацишин, Ясь Заторський, Йосиф Боднар, Степан Боднар, Михайло Процак та ін. Кривава оргія тривала всю ніч... (В.Лига, «Грегіт», ч.5, 2009 р.)

Селяни з розпуки немов оніміли. І тільки старий Журавель спробував схаменути Хрущова словами: «Микито-Микито, за що ж ти нищиш наш народ?».

Але Микита не схаменувся.

Сьомого - восьмого січня «Червона мітла» з Малого Любеня передислоковується в оточені кілька днів до цього Косівець та майже дотла спалене влітку 1944-го Бірче. Після безрезультатних обшуків мирних селян зачиняють у хатах і знову лунає команда: «Сжечь живйом». Федора Дудка, невинного хлопця 1928 р.н., який вистрибнув з палаючої стайні, російські вояки скосили кулеметною чергою і, ще живого, взявши удвох за руки і ноги, кинули у вогонь, не забувши перед цим здерти прострелену одежину. Вбивають також мирних селян Манькового, Закорчминого і Дейнекового.

Усе робили методично: влітку спалили церкву разом з метричною книгою, - отже, на папері цих людей уже не існувало.

Бірчанка Марія Михайленич, 1935 р.н., згадує, як того дня їх, близько десяти дітей, чиї батьки на той час були не в «зеленій», на чому наполягали карателі, а таки в червоній армії, з хат силоміць повиводили босих на сніг і вишикували під одну стіну. Діти плакали і ніяк не хотіли повертатися обличчями до стінки перед дулом кулемета з круглим диском.